СПЕЦПРОЕКТ «СТУДВЕЮ»
100 РОКІВ СТУДЕНТСТВА
Ми сходили в архіви, поговорили з істориками, знайшли старі родинні фото і прочитали нерозбірливий почерк в щоденниках тих, кого вже немає в живих. Врешті – спробували відтворити образ українського студентства останнього століття.
100 років студентства – спецпроект «Студвею»
1967–1977
Молодь багато п'є, темношкірі студенти у вишах страйкують проти дискримінації своїх прав: «Любов – справа індивідуальна, а не держави», редактору київської студентської газети пропонують опублікувати посвідчення громадянина світу, студенти читають поетів-модерністів та хвилюються за цензуру.
ХРОНОЛОГІЯ
ТРЕНДИ
1968
1968
у Москві виходить перший самвидавний інформаційний бюлетень «Хроніка поточних подій» – про порушення прав людини в СРСР
1968
1968
французький студент пише на дошці в Сорбонні: «Структури не виходять на вулиці» (конфлікт між структуралістами та постструктуралістськими філософськими школами)
1969
1969
чеські студенти Ян Палах та Ян Заїц самоспалюються на знак протесту проти радянського режиму

1971
1971
темношкірі студенти, які навчаються в Києві, пишуть листа про расизм і дискримінацію в Радянському Союзі до BBC
1974
1974
створення Союзу африканських студентів у Києві
4 травня 1975
4 травня 1975
польські студенти, які навчаються у Ворошиловграді (Луганську), виступають проти обмеження свободи совісті в СРСР
29 жовтня 1975
29 жовтня 1975
антидискримінаційний страйк студентів-нігерійців у Києві
ОДЕСЬКЕ СТУДЕНТСТВО
Алкоголь, анекдоти про партію та «проблема презерватива»
Автор огляду, випускник 1943 року народження, учасник Клубу веселих та кмітливих (КВК), розповсюджує свій самвидавний трактат про студентство кінця 60-х років. Робота не є науковим дослідженням: це особисті думки автора і спроби зробити якийсь більш-менш узагальнений соціокультурний аналіз. Проте в нього виходить настільки добре, що спецслужби вивчають його, щоб заповнити прогалини в ідеологічному вихованні молоді. Писалося здебільшого про одеські реалії, але деякі пасажі сповна характеризують українське студентство загалом.

Портрет середньостатистичного студента кінця 60-х років: аполітичний, розповідає анекдоти про партію, багато п'є, веде хаотичне статеве життя, не любить темношкірих, мало знає про сучасну західну філософію.
СТУДЕНТИ КІНЦЯ 90-Х

Студенти-першокурсники бояться адміністрації та благоговійно ставляться до вишу, куди вони вступили. На старших курсах це відчуття зникає, студенти розуміють, що для хороших оцінок необов'язково докладати багато зусиль. Деякі предмети, як-от історія КПРС, супроводжує школярський підхід: зазубрювання окремих дат і подій з нульовим ступенем рефлексії. Ставлення до гуманітарних наук загалом зверхнє: «суспільні дисципліни – не предмет».

Мало студентів хоче стати відмінниками. Автор ділить відмінників на 2 категорії: ті, для кого «п'ятірка» є власним самоствердженням, і… євреї, яких змалку переконують, що головне – це навчання, що воно відчиняє всі двері.

Семінарські заняття з гуманітарних дисциплін ніхто серйозно не сприймає: аудиторія ділить між собою питання та час на виступ. Ті, кому не потрібно виступати, роблять свої справи.

Намагаються читати про книги, а не самі книги. Викладачі часто не знають тодішніх західних тенденцій науки. 6 із 10 опитаних студентів на час написання трактату не чули слова «екзистенціалізм», тому що викладачі гуманітарних наук ігнорували тогочасні філософські течії. Тому, коли студент 60-х уперше стикається з філософією Ніцше, Гайдеґґера, Дьюї, Гуссерля, Берґсона, Фройда, він переживає величезне зворушення. До речі, на початку 60-х до СРСР приїжджали екзистенціалісти Симона де Бовуар і Жан-Поль Сартр.
ДЕ БОВУАР І САРТР
Джерело: соцмережі
Молодь не знаходить вдалого способу боротися за щось, тож сублімує зачісками, бородами, одягом та модними танцями.

На події 1968 року в Чехословаччині реагують так: «Интересно, а у нас может быть такое? Я бы лично учавствовал».
Але велика частина студентів поділяє офіційну державну позицію про невдячних братів.

Студенти мають два способи, щоб угамовувати суперечності між офіційною реальністю й справжньою: алкоголь і секс. У дефіцитній державі дефіцит і на засоби контрацепції, яку студенти звуть «проблемою презерватива». «Підхід до сексуальної проблеми у більшості примітивний, злягання відбувається за будь-яких обставин та у будь-якій позі, естетичний критерій цілком відсутній. Нерідко відбуваються колективні зборища, коли в одній кімнаті збирається декілька пар. Тому поширені випадки «обміну» та «перехоплення» жінок від одного чоловіка до іншого. Різко виріс відсоток статевих збочень, що свідчить про перенасичення та відсутність духовної сторони інтимного життя».

Студенти багато п'ють: до лекцій, після й на перервах. У гуртожитках завжди є самогон чи вино, які приїжджі студенти привозять із дому.

До студентів-іноземців ставляться по-різному. Найгірше, йдеться в трактаті, ставляться до темношкірих, їх називають «чорножопими». Студенти самі поширюють чутки про їхню неохайність і підвищений сексуальний потяг. «До дівчат, які зустрічаються з неграми, ставляться гірше, ніж до останньої повії». Найбільше симпатизують болгарам, поважають за працьовитість в'єтнамців, недолюблюють угорців.
Джерело: ГДА СБУ
РАСИЗМ
Ромео і Джульєтта по-радянськи
Про дискримінацію темношкірих студентів намагаються говорити самі темношкірі студенти. У 1971 році африканці, які навчаються в Києві, пишуть листа до лондонської служби BBC: мовляв, тільки так можна це розголосити, оскільки радянська преса не просто ігнорує їхні звернення, а ще й розпускає чутки.

У листі студенти пишуть, що до африканських студентів тут ставляться як до людей другого сорту, натомість азійці та араби – більш шанована каста. Коли «чорний» (як їх називають у тексті листа) хоче погуляти з білою жінкою, його знаходять хулігани і б'ють. Іноді міліція просто заарештовує дівчат, які перебувають у компанії африканців, когось звільняють з роботи чи виганяють з університету. Тільки за півтора місяця в Інституті народного господарства відбулось 6 сутичок міліції з африканськими студентами через дискримінацію.


ЛИСТ НЕ ПІДПИСУЮТЬ: КАЖУТЬ, ЩО ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО.
Джерело: ГДА СБУ
«ЛЮБОВЬ – ДЕЛО ИНДИВИДУАЛЬНОЕ, А НЕ ГОСУДАРСТВА»

1975 – нігерійські студенти організовують антидискримінаційний страйк під консульством Чехословаччини в Києві. Причина: переслідування студентки філософського факультету з Київського держуніверситету – Груліхової Олени, громадянки ЧССР, яка взяла шлюб з нігерійським студентом Санді Убамом. Після реєстрації шлюбу Чехословаччина вирішує відкликати Олену назад до республіки, але Санді Убаму виїхати з нею не дозволяють.
Джерело: ГДА СБУ
Шлюб називають незаконним, а Олені навіть не дозволяють залишитись у Києві й продовжити навчання. Санді звертається до різних інстанцій, але скрізь йому пояснюють, що це справи Чехословацької республіки.
Джерело: ГДА СБУ
Студенти вимагають дати Груліховій змогу завершити навчання в Києві й не допустити руйнації сім'ї на підставі расової дискримінації. Чеський консул Поспішил вирішує зустрітись із протестувальниками, але тільки для того, щоб укотре пояснити: це внутрішня справа ЧССР і вирішуватись вона буде в Празі.

Гасла демонстрації:
Нігерійські студенти продовжують бойкот і 29 жовтня не виходять на навчання. До акції вони залучають інших африканських студентів: у Києві на той час уже сформувалося африканське земляцтво.

Олена Груліхова тим часом тікає до Нігерійського посольства в Москві. Зрештою, коли радянська сторона починає тиснути на ЧССР, студентка таки залишається в Києві. Але, за документами, які зберігаються в Інституті дослідження тоталітарних режимів (Чехія), завершується все менш патетично: Санді Убам підіймає руку на дружину, вона не витримує, забирає дитину і в кінці 1976 року повертається до Чехословаччини сама.
«ДА ЗДРАВСТВУЙ СВОБОДА И СПРАВЕДЛИВОСТЬ» (орфографію збережено)

25 листопада 1975 року африканські студенти вручили заступнику міністра вищої і середньої спеціальної освіти УРСР Колосовій свою декларацію.
Студенти ще раз заявляють, що в СРСР загалом і в Києві зокрема є «антиафриканський расизм»: відбуваються «психосоціальні репресії» проти африканців, багатьох із них убито, преса підігріває расистські настрої, у сфері обслуговування їм часто відмовляють надавати послуги.

Конкретні приклади расизму, які студенти наводять у декларації:
  • програми «Клуб кіномандрівки», «Навколо світу» знімають сюжети про те, що африканці – раби, що в Африці практикується продаж радянських жінок;
  • у суспільстві поширюють чутки, що всі африканці – носії венеричних захворювань;
  • радянських громадян звільняють з роботи й відраховують із вишів через дружбу з темношкірими;
  • таксисти відмовляються їх везти;
  • їм складно придбати квитки на потяг.
Питання, що їх радянські люди найчастіше ставлять африканцям:
Джерело: ГДА СБУ
ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ДИСКРИМІНАЦІЮ У ВИШАХ.
Джерело: ГДА СБУ
ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ДИСКРИМІНАЦІЮ У ВИШАХ.
Джерело: ГДА СБУ
МАРГІНАЛИ
169 хіпі, або «Лица с ущербной психикой»
ДІТИ «НОРМАЛЬНИХ»

Наприкінці 60-х спецслужби починають доповідати про маргінальні молодіжні групи, які з'являються серед студентства. Наприклад, у 1968 році студенти Харківського держуніверситету створюють Клуб любителів музики, який проводить зустрічі в підвалах та об'єднує близько двох тисяч осіб. Члени клубу називають себе «Борцями за вогонь-поштовхи у спільноті Данко» та вирішують, що гімном буде одна з пісень американського гурту «The Animals».

Вони мають ідеологію: проповідують індивідуальну свободу, відмову від служби в армії та вживають різні хімічні речовини й наркотики. Як і у випадку стиляг, члени цих груп – діти «нормальних», з погляду радянської ієрархії, батьків (викладачів, лікарів, головних інженерів, механіків, директорів, професорів, доцентів).
ХІПІ
... в Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку, Ворошиловграді, Запоріжжі, Сімферополі, Рівному, Полтаві, Кіровограді, Сумах та Чернівцях, починаючи з 1968 року, серед молоді на базі "фарцовщиків" та "бітломанів", тобто осіб, які займаються скупкою та перепродажем закордонних товарів та захоплюються так званою "біт-музикою", стали виникати групи, учасники яких іменують себе послідовниками течії так званих "хіпі", які отримали широке поширення у деяких західних країнах, особливо в Англії та США.

На відміну від "фарцовщиків" та "бітломанів", "хіпі" мають свою власну ідеологічну платформу.
Із рапорту Служби безпеки
Джерело: Архів ГДА СБУ
Радянські хіпі відрізняються від західних: останні виступають проти порядків буржуазного суспільства, а радянські – за перегляд норм соціалістичного. Найбільший осередок українських хіпі перебуває у Львові.

«Діти квітів» обмінюються платівками, одягом, розповсюджують літературу і дратують радянських людей своїм зовнішнім виглядом. Серед них є і комсомольці. Наприклад, студент факультету іноземних мов Київського державного університету, член ВЛКСМ Шудра В. І. Хлопець співчуває в листі своєму харківському другу, якого змусили постригтись:
«Огорчил ты меня, а тебя – глумители над личностью, тем, что ты вынужден был постричься. Обидно, тебе длинный волос шел восхитительно. Эти бездарности даже эстетической стороны дела не видят. Ну и ничтожества же. [...] Ужасно думать, до чего докатилась наша махровая социалистическая система».
Хіпі налагоджують нетворкінг. Уже в 1969 році київські, харківські, одеські та ворошиловградські представники працюють над організацією спершу республіканського, а потім загальносоюзного з'їзду. Спецслужби не дають реалізувати ідею. У квітні 1970 року радянські хіпі збираються на неофіційний «фестиваль натуральної музики». Наступні з'їзди та конференції планують провести в Таллінні та Ризі, але органи перешкодили цьому.

В офіційних рапортах каґебісти характеризують цей рух так:
У Києві налічують 169 хіпі з президентом Баєвим – підсобним робітником педагогічного інституту ім. Горького. Один з колишніх членів групи київських хіпі, який пішов на співпрацю з КДБ, пише, що «його моральні засади настільки низькі, що важко навіть повірити, що у наш час може жити такий покидьок».
ЛИСТІВКА ХІПІВСЬКА
ЄВПАТОРІЯ, КРИМ, 1971
Джерело: ГДА СБУ
ГРОМАДЯНИ СВІТУ

До Київського університету приходить лист (1972), адресований редактору студентської газети, із пропозицією опублікувати оголошення про посвідчення особи громадянина світу. Усім, хто хоче стати громадянином світу, потрібно лише написати на вказану адресу до Каліфорнії – і вам відразу надішлють документ.
Джерело: ГДА СБУ
Приклад Identity Card (ідентифікаційної картки) був у самому оголошенні:
Листа конфіскують і обіцяють ужити заходів.
ЩОДЕННИК ЮРЧЕНКА
«Мені 18 років, і я дуже хочу вчитися», – заарештований студент-філолог
Попри умовну лібералізацію життя, яка зробить можливим виникнення молодіжних маргінальних груп, репресії в СРСР триватимуть до 1991 року.

«Мені 18 років, і я дуже хочу вчитися», – пише в покаянній записці студент-філолог 1 курсу Київського державного університету, заарештований у 1975-му році.

Його звуть Валерій Юрченко, він прочитав Солженіцина і зрозумів, що радянський устрій та політика партій недосконалі. Перший патріотизм як перше кохання – відчайдушний. Юрченко усвідомлює, що треба щось змінювати, і намагається створити Партію борців за самостійну Україну. У пояснювальній записці він напише, що глибоко помиляється і шкодує, що поширював інформацію про самостійність України та добробут капіталістичних країн.

Поряд з Юрченком живе звичайним студентським життям один з його найбільших страхів – вилетіти з університету. На сесії він дотримується традицій. Наприклад, склавши іспит з античної літератури, «замочує» його, тобто п'є. Потім іде в кіно. За декілька днів має бути інший іспит – «Вступ до літературознавства». Студент переживає і в щоденнику пише: «Невже останній екзамен буде поганим! О господи! Я молю тебе! Благаю! Прошу!»

Щоденник Юрченка – це не політичний трактат: тут немає виписаної ідеології. На тих самих сторінках, де він розмірковує про недосконалість соціалістичного ладу, викладено його інтимні переживання та культурні смаки.
Джерело: ГДА СБУ
КУЛЬТУРА
Заборона КВК, самвидав і кольорові капронові панчохи
КВК

На початку 70-х забороняють КВК – Клуб веселих і кмітливих. Там починають надто багато жартувати про політику й партію, а вихід на сцену з бородою вважають знущанням над Карлом Марксом. Перший випуск гри КВК виходить 1961 року, за деякий час у ньому беруть участь студентські колективи по всій країні.
ОДЯГ

Держава має офіційну позицію щодо моди: для цього в Союзі існують будинки моделей. Кожна модель проходить через дві художні ради, перш ніж вийде у світ. Зазвичай випуск нових колекцій збігається з якимись урочистими подіями, як, наприклад, було з колекцією до Фестивалю молоді. Однак колекції, які відшиваються на фабриці, швидко закінчуються. Дефіцит одягу робить популярними ательє і послуги швачок. Той, хто вміє, шиє собі одяг сам. Добре, що є багато журналів, де можна обрати фасон і зробити викрійки («Моделі сезону», «50 моделей ГУМу», «Силует», «Rigas Modes»). Також намагаються повторювати моделі одягу з кіно.
У 60-ті роки серед студенток набуває популярності міні-спідниця, штани-кльоші та сукня трапецієвидної форми. Багато дівчат носять відносно дешеві кремплінові сукні.

Радянські жінки починають носити штани, з'являються джинси, джинсові й твідові спідниці в клітинку, туфлі на платформі та кольорові капронові панчохи.

МУЗИКА, КІНО, КНИГИ

З іноземців слухають Девіда Бові, Led Zeppelin, Pink Floyd, Боба Марлі. Набуває популярності радянська співачка Алла Пугачова, з українських – Софія Ротару, Володимир Івасюк. З кінця 60-х популярний стає Володимир Висоцький.
22 грудня 1971 – українці Володимир Івасюк (автор пісні), Назарій Яремчук і Василь Зінкевич виконують «Червону руту» на радянському телевізійному фестивалі «Пісня року».
1974 – Висоцький «Спасите наши души».
У 1973 році на екрани виходить культовий радянський серіал «Сімнадцять митей весни».

Студентство читає вірші Белли Ахмадуліної та доступну тоді масову літературу: Павла Загребельного, Олеся Гончара («Тронка»), Михайла Стельмаха («Кров людська – не водиця»).

В окремих колах можна дістати вірші шістдесятників, які вони розповсюджують самвидавом, оскільки починає міцнішати цензура: публікується Ігор Калинець (засуджений у 1972 році), Василь Голобородько (до 1986 року не міг друкувати в Україні), Микола Холодний (у 1968 закінчує Одеський університет, засуджений у 1972).

У 1968 році виходить самвидавна збірка поезій Григорія Чубая «Постать голосу». Чубай два роки перед тим переміг на республіканській олімпіаді з української літератури та вступив до Київського університету. Однак менш ніж за рік його відраховують за виступ біля пам'ятника Тарасу Шевченку. Він їде до Львова, де збирає студентський гурток (Олег Лишега, Микола Рябчук, Віктор Морозов та ін.) Вони читають поезію, пишуть її та видають самвидавний журнал «Скриня».

Збірка «Постать голосу» стане речовим доказом у кримінальній справі проти Василя Стуса, якого заарештували 13 січня 1972 року. На сторінках з віршами залишились виправлення, які Стус робив для Чубая.
ЗБІРКА ГРИГОРІЯ ЧУБАЯ З ПРАВКАМИ СТУСА
Джерело: ГДА СБУ
Одну з поезій збірки, «Коли до губ твоїх лишається півподиху», заспіває потім син Тарас Чубай у складі гурту «Плач Єремії». Відео:
Made on
Tilda