Триває очищення вищої школи від буржуазних елементів. Намагаються вислужитись навіть ректори. Наприклад, у 1928 році ректор Київського інституту народної освіти, на прізвище Семко, поїхав у районну хлібозаготівлю і паралельно зібрав дані про місцевих, чиї діти навчались у столичних вишах. Так виявили багато людей із фальшивими посвідками, які «в районі насправді числяться куркулями».

Боротьба з тероризмом («шкідництвом»), справжнім і гаданим, стає одним із векторів офіційної державної політики. Студентство відчуває на собі репресії, згортання політики коренізації (підтримки культури і мови місцевого населення), боротьбу з контрреволюцією.

Наприкінці 20-х років відбувається процес над Спілкою визволення України, спрямований проти наукової та церковної інтелігенції. 474 – кількість людей, які проходять за цією справою. Серед обвинувачених професорів, письменників, академіків, теологів, педагогів є і 2 студенти. Одного з них, Миколу Павлушкова, студента Київського інституту народної освіти, вважають засновником Спілки української молоді.

Сам процес відбувався в Харківському оперному театрі. Вхід до театру, як належить, – за квитками: їх безкоштовно розподіляли профспілки, зокрема серед студентів.

Паралельно йдуть процеси над іншими так званими «контрреволюційними організаціями», студенти опиняються на лаві підсудних.

Молодь звинувачують у тому, що вона нібито виступає за повалення радянської влади, критикує колективізацію і розповсюджує контрреволюційні листівки.

Ближче до початку Великого терору, уже в 30-х роках в університетах з'являються сексоти («секретные сотрудники») – особи, які співпрацюють з органами безпеки та доповідають про розмови студентів, контрреволюційні заяви тощо. Як правило, такі агенти є в кожній групі.

Голодомор 1932-1933 років робить студентів, які залежать від харчової допомоги батьків, хронічно голодними. Тепер батьки із сіл приїжджають до студентів у місто, щоб знайти трохи хліба.

В архіві СБУ зберігається щоденник молодого комуніста Заволоки Д. Д.

Органи заарештовують юнака в 1935 році, а в щоденнику знаходять багато «контрреволюційності». Заволока – ідейний, свої дні він проводить за читанням трактатів Леніна та історії партії. У щоденник він записує все, у тому числі свої інтимні драми. Ось нещодавно він розлучився з Ольгою, вона вийшла за іншого, але далі йому пише.

До міста тепер часто приїжджає мати. Вона шукає хоча б сухарів, щоб узяти близьким «на гостинці». Але навіть це проблематично. Жінка нарікає, що селяни ще ніколи не були такі притиснуті й голодні, як тепер.

Заволока намагається вступити на заочне відділення Київського педагогічного інституту профосвіти. Йому не вдається це зробити: по-перше, він зрозумів, що не хоче бути «скромним» педагогом, а по-друге, треба платити 100 карбованців на рік. Він не потягне таку ціну, оскільки ледь може себе прогодувати: усе дуже здорожчало.

У записі від 24 травня 1932 року Заволока розповідає про випадкову зустріч зі студентом-земляком:

Заволоку засудили за контрреволюційну діяльність.

У 1933 році Рада народних комісарів придумує, як вирішити проблему з працевлаштуванням випускників та задовольнити потреби планової економіки – примусовий розподіл за призначенням.

Система розподілу змінювалася в наступні роки, але принцип залишався однаковим: випускник має відпрацювати від трьох до п'яти років на тому підприємстві, на яке його відправить держава. Залишитись у своєму місті або влаштуватись на інше місце роботи можна лише за хабар або через зв'язки. Відмова від роботи за розподілом могла тягнути кримінальну відповідальність.

Однак були і свої переваги: молодого спеціаліста, що приїхав працювати за розподілом, не могли звільнити без спеціального дозволу міністерства, йому давали місце в гуртожитку та якусь суму «підйомних» грошей на переїзд.

Шанси залишитись у місті або отримати роботу по своїй волі подекуди отримували випускники з червоними дипломами.

СТИПЕНДІЯ

У рабфаківців у цей час зростає обсяг стипендії: з 598 карбованців у 1927 році до 875 карбованців у 1932 році. Однак зростає і вартість всього: наприклад, вартість обідів у студентських їдальнях зросла із 45 копійок до 75-ти. Калорійність обідів у таких закладах складає 1,5 тис. ккал. За даними соцопитування, окрім обідів на день, 6% студентів споживає ще чай, 70% – чай з хлібом, і 30% можуть дозволити собі чай із закускою.

ГУРТОЖИТКИ

У 1929 Харків ще не знайшов достатньо приміщень, тому далі селить своїх студентів у церквах. У вересні цього року гуртожиток відкривають у Каплунівській церкві.

Адміністрація гуртожитків намагається якось систематизувати побут. Наприкінці 20-х років стають модними конкурси на найкращі та найгірші кімнати в гуртожитках.

Комісії, які їх проводять, звітують, що скрізь гамірно, звучить лайка, брудно, на столах – хлібні недоїдки, крихти, пляшки від кефіру, в умивальниках валяються об'їдки. В одному приміщенні перуть і сушать білизну, в кімнатах плюють, палять, чистять взуття, витрушують одяг, розкидають брудний одяг, постійно чути співи й шум. Кажуть, що студенти не реагують навіть на комісію: сидять, грають у карти, хтось у кутку розповідає анекдоти.

Правила внутрішнього розпорядку говорять: «Викидати сміття і виливати помиї у вікно – заборонено».

Студентам досі доводиться жити абиде. За 1931-1932 рр. звітують, що молодь медичного інституту Дніпропетровська живе в залах та аудиторіях вишу. 91 студент-медик живе у спортивному залі та спить по двоє на одному ліжку. Це хороші умови, адже зазвичай ліжок критично бракує, і студенти сплять на власному одязі. В інституті профосвіти на 338 студентів усього 138 матраців. Бракує ковдр, ліжка зсуваються, щоб змогли лягти якнайбільше людей. Гірничий інститут селить своїх студентів навіть у лабораторіях.

У 1933 році проходить перевірка будівництва гуртожитків у Донецькій, Дніпропетровській, Київській, Одеській областях та в Харкові. Висновки незадовільні: значне відхилення від запланованої норми, а студентів не встигають забезпечити житлом.

У 1937 році харківських студентів-інженерів з Інституту транспорту заїдають клопи, вони також скаржаться на відсутність води. В Одеському індустріальному інституті навчаються при гасовій лампі в гуртожитках, де не працює каналізація, а студенти Дніпропетровського металургійного інституту жаліються на бруд у туалетах, погане освітлення і шум.

У вересні 1938 року Рада народних комісарів СРСР установлює фіксовану плату за користування гуртожитком в обсязі 7% від місячної стипендії. До цього ціна за гуртожитки варіювалась залежно від міста, і до суми по-різному додавали оплату за білизну, прописку тощо.

ОДЯГ

Весь необхідний комплект одягу мають близько 40% студентів. Чоловіки – костюм, тужурка, френч, штани. Жінки – плаття, блузка і спідниця. Багато студентів не мають ніякого пальта: ні зимового, ні весняного. Ті, що мають, – у поганому стані.

Близько 70% студентів потребують спідньої білизни, так ⅓ частина студентів мала лише 1 пару білизни, а більшість не мала понад дві пари. 60% студентів потребувало взуття: ⅔ мали лише одну пару в поганому стані.

Студенти страждають через інфекційні хвороби, основною причиною яких є поганий санітарно-гігієнічний стан, виснаження та недоїдання.

«Земля» (Довженко, 1930)

Після виходу «Звенигори» й «Землі» Довженка почнуть звинувачувати в буржуазному націоналізмі. 17 квітня 1930-го року «Землю» зняли з показів.

КНИГИ

Літератори, популярні в минулій декаді, на початку 30-х переживають репресії. Згодом їх назвуть «розстріляним відродженням». Їхні імена зникають із літературних списків, твори оголошують контрреволюційними та буржуазно-націоналістичними. Читати їх небезпечно, зберігати книги – також.

У 1928 році виходить урбаністичний роман «Місто» Валер'яна Підмогильного, у якому добре зчитується образ студента 20-х років. Головний герой – cільський юнак Степан Радченко, який надихається ідеалами революції та їде навчатись до міста. Роман описує особливості вступної кампанії, бонуси, які абітурієнтам дає їхня пролетарська ідентичність, а також побут студентів та адаптацію селян до життя у місті. Цікаво, що період написання роману — це час українізації, тому за сюжетом молодий комуніст Степан заробляє на життя, викладаючи українську мову на курсах для держслужбовців.

Однак, читати романи у ті часи — немодно, це ознака буржуазії. Самого Підмогильного у 1930-х звинувачують у тероризмі та розстрілюють у 1937 до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції. Роман «Місто» в СРСР буде заборонений до 1989 року.

На початку 30-х встигають вийти ще декілька книг Майка Йогансена («Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», «Подорож у радянську Болгарію», кілька збірок та оповідань), Михайля Семенка («Сучасні вірші», «З радянського щоденника», «Міжнародні діла»).

У 1933 вчиняє самогубство Микола Хвильовий. Він не витримує тиску на інтелігенцію, повсюдних арештів та жахів 1932-1932 років. Тепер зберігати його книги кримінальний злочин.

Найбільш популярна і безпечна література в радянській Україні – це історія КПРС, твори Леніна, Маркса, підручники з основ марксизму-ленінізму. Публікується «радянський» Павло Тичина, Максим Рильський.

МУЗИКА

У 1934 році випускник Львівського університету (тоді – імені Яна Казимира) Богдан-Ігор Антонич пише колядку «Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі».