26 квітня 1988 року молодики з червоними пов'язками нападають на учасників мітингу до другої річниці Чорнобильської катастрофи. Перші називають себе громадськими активістами, а б'ють вони членів Українського культурологічного клубу, який з'явився 6 серпня 1987 року.

Клуб збирав молодь (доходило до 400 осіб), проводив щотижневі засідання і говорив про історію України. Ключові його фігури – Євген Сверстюк, Сергій Набока, Леонід Мілявський.

Клуб не може отримати дозволу на реєстрацію та постійне приміщення, керівники змушені проводити свої секційні диспути в приватних помешканнях або просто неба влітку. Спецслужби стежать за ними та звинувачують у тому, що вони «намагаються просувати ідеї націоналізму, ратують за заміну комуністичного світогляду християнським віровченням, створення на противагу КПРС різноманітних політичних партій та угрупувань».

У 1988 році учасники вирішують увійти до складу Української Гельсінської спілки.

Органи пишуть, що ці хіпі-пацифісти, більшість з яких – студенти, підготували листа-петицію проти будівництва атомних станцій в країні, з яким збираються вийти на протест у річницю аварії на Чорнобильській АЕС.

У січні 1988 року начальник КҐБ УРСР Л. А. Черченко нарікає, що молодь київських, одеських і львівських вишів сумнівається в тому, що сільськогосподарські роботи студентів та однопартійність в країні – це нормально.

У квітні 1990-го року в Києві проходить акція, у якій беруть участь 250 людей віком 14-18 років. Її очолюють учасники Спілки незалежної української молоді – Корчинський, Федорук, Ткачук. Організацію засновано в колах Української Гельсінської спілки.

Це синхронні акції: одночасно таке проходить у Києві, Львові, Дрогобичі, Луцьку. Молодь влаштовує перфоманси, знищує ленінські книжки, виходить з революційними транспарантами.

День міжнародної солідарності трудящих 1990-го року Україна святкує також яскраво.

У Києві йдуть з «хуліганськими» лозунгами «свержения коммунистической диктатуры», несуть вінок із колючого дроту для Леніна на площі Жовтневої революції (нині – Майдан Незалежності) з написом «кату Леніну від Українського народу»

У Львові виходять з транспарантами «Марксизм-ленінізм – чума ХХ століття», «Смерть комунізму», «КПСС і КГБ – до суду». У Стрию «на організованому "Демократичним блоком" мітингу (15 тисяч людей) виступи ораторів вирізняються закликами до "Рад без комунізму"». У Самборі представники неформальних організацій, зібравши ходу близько з 2 тисяч людей, вішають на Леніна плакат з написом «Імперському злочинцю від молодіжної організації СІЧ».

Студенти зроблять багато чого для Перебудови та фактично за декілька років змінять порядок у державі. Хоча аполітичної молоді теж вистачає.

СТУДЕНТСЬКІ ОБ'ЄДНАННЯ

У кінці 80-х років та на початку 90-х в Україні починають виникати студентські організації, які діють спочатку підпільно, а потім заявляють офіційно про своє існування.

Одним із таких є Студентське братство Львівщини, яке з'явилось як підпільна організаційна мережа наприкінці 80-х років. Офіційна дата заснування – 25 травня 1989 року. Очільником братства стає студент Львівського політехнічного інституту Маркіян Іващишин.

Члени організації заявляють, що їхня головна мета – це незалежність України. Вони влаштовують протести за право проходити військову службу на території республіки, акції непокори проти арештів українських активістів та проводять різні мистецькі заходи. Також беруть участь в організації «Живого ланцюга» в 1990 році та з'їзді організації «Українська молодь – Христові», заснованої Андрієм Шептицьким ще в 1930-х роках.

УКРАЇНСЬКА СТУДЕНТСЬКА СПІЛКА

У серпні 1989 року виникає Ініціативний комітет зі створення Української студентської спілки. Молодь із львівських, київських, дніпродзержинських (нині – кам'янських), івано-франківських та інших вишів домовляється про зустрічі, плани та іншу співпрацю під час походу козацькими місцями.

У грудні 1989 року проходить установчий з'їзд Української студентської спілки в головному корпусі Київського державного університету. Учасники довго дискутують про те, якою має бути організація. Зрештою в першому статуті спілка прописує велику кількість цілей: від поліпшення побутових потреб студентів до політичного та економічного суверенітету України.

У лютому 1990-го року студенти проводять акцію студентського єднання – «Живий ланцюг», яка переросла в різноманітні мітинги та пікети у вишах країни.

Влітку 1990-го року студенти їдуть святкувати 500-ліття запорізького козацтва, яке організовує Народний рух України.

Студентський самвидав кінця 80-х – початку 90-х багатий на карикатури, політичну сатиру та колонки про поточні політичні події.

Дивитись більше за посиланням.

2 жовтня 1990 року студентська молодь виходить на загальноукраїнську акцію під Верховну Раду, яка протриває 16 днів. За деякий час прибувають львівські студенти.

Студенти вимагають провести перевибори до Верховної Ради на багатопартійній основі, націоналізувати майно Компартії України і Всесоюзного Ленінського комуністичного союзу молоді (ВЛКСМ), не підписувати Союзний договір (вимоги киян), повернути солдатів-українців на територію республіки і надалі служити лише в її межах; відправити у відставку голову Ради міністрів УРСР Віталія Масола (додаткові вимоги львів'ян).

Починаються сутички з поліцією, в цей час інша частина студентства розгортає намети на площі Жовтневої революцїі – нинішньому Майдані Незалежності. Спрацювала подвійна конспірація: студенти спеціально анонсували масштабну акцію під парламентом, щоб відвернути увагу правоохоронних органів і дати змогу розбити наметове містечко на Майдані.

Студенти були готові, що міліція змете їхнє містечко, тому другого жовтня весь день просто просиділи на спальниках і матрацах із плакатами в руках. Це була лише перша група, яка психологічно готувалась до можливого розгону. Самі намети організовано поставили о 20:00, витративши на це 2-3 хвилини. До кінця дня почало голодувати 108 людей.

Організатори продумали всі моменти: розташування наметів, прес-службу (Сергій Бащук, Олег Кузан), медслужбу (Олег Тягнибок, Тарас Семущак), керівний центр (Олесь Доній, Маркіян Іващишин, Олег Барков), охорону (Андріан Кліщ). Організовані групи протестувальників відправлялись до київських університетів, щоб запросити студентів приєднатись до їхньої акції та розповісти про свої вимоги.

Формою протесту обрали голод, щоб показати свої ненасильницькі наміри. Голодувальники носили білі пов'язки та пили трав'яний чай, прес-служба мала блакитні стрічки, а охорона – чорні, оскільки вона вживала їжу. Тарас Прохасько, один з охоронців революційного наметового містечка, пригадував, що вони очікували каральну операцію у відповідь на акцію, тому мусили бути фізично до цього готові. 4 жовтня кількість голодувальників збільшилася до 151, охороняла їх ще 131 особа.

На Майдан почали прибувати люди, з протестувальниками прийшов поспілкуватись Леонід Кравчук – тоді Голова Верховної Ради УРСР. Завдяки цьому кадри з протесту потрапляють на телебачення і розходяться у ЗМІ, по всій Україні у вишах почали організовуватись мітинги на підтримку голодувальників.

Транспаранти: «Голодую проти уряду», «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС», «Ми – за вільну Україну! (Кримські татари)»

За голодувальниками стежили медики: студенти по черзі відправлялись до 14-ї лікарні, де в них брали аналіз крові на цукор. 5 жовтня медичний огляд показав, що 90% протестувальників мають підвищену температуру.

Парламент зустрічає новини про погане самопочуття студентів сміхом і звинувачує молодь у маніпуляціях. 9 жовтня з партії вийшов Олесь Гончар, пояснюючи, що не хоче мати нічого спільного з людьми, які сміються зі страждань своїх дітей.

Студенти починають вимагати доступу до прямого ефіру, щоб розповісти українцям, чому вони тут стоять і чого хочуть. ЗМІ контролює влада, яка подає новини з власною інтерпретацією.

15 жовтня студентські групи з різних кінців Києва вирушили до парламенту. Співголів акції запросили всередину, де вони оголосили про свої вимоги: недоторканість протестувальників, прямий ефір, радіотрансляція засідання на вулицю Кірова (Інститутську).

Цього ж дня студенти підіймають над Червоним корпусом університету Шевченка національний прапор.

До студентів починають долучатись не тільки виші, але й науково-дослідні установи, фабрики тощо. Розширюється географія протестів, і люди виходять на такі мітинги в регіонах.

17 жовтня колона протестувальників знову виходить на маніфестацію. До них приєднуються дві черниці й три священики. До парламенту знову запрошують співголів акції. Зрештою депутати голосують за Постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодування в м. Києві з 2 жовтня 1990 року». У відповідь студенти мають виконати свою обіцянку й згорнути наметове містечко. Доній та Іващишин заявляють на телебаченні: «Голодування припиняється. Перемога».

18 жовтня згортається наметове містечко. Студентам співають «Мертвий півень» та Марія Бурмака.

За декілька місяців починаються репресії проти учасників акції. На початку січня 1991 року проводять обшук у квартирі Олеся Донія та заарештовують його. На захист Донія виступають студентські спілки, Народний рух, декілька народних депутатів Верховної Ради.

15 січня партком Київського університету оприлюднює заяву, що арешт студентів за захоплення червоного корпусу ніяк не сприятиме тому, що в республіці відновиться мир і злагода.

16 січня кримінальну справу на Донія, за якою йому могли присудити від 3 до 5 років позбавлення волі, закрили. Пояснили це тим, що змінились обставини.

Тепер у «Фейсбуці» є група, де учасники Революції на граніті надсилають свої фото і пригадують те, що відбулось: https://www.facebook.com/groups/revnagraniti/

8-13 січня тривають так звані «Січневі події у Вільнюсі» – збройна інтервенція СРСР у Литву, в ході якої загинуло 15 людей. Так СРСР реагує на вихід Литви зі складу Союзу. Перед інтервенцією Рада національностей Верховної Ради СРСР заявила, що отримує телеграми від литовського населення, де вони просять навести порядок на території республіки.

«Там же люди, что вы делаете?» – литовці запитують у радянських військових, які штурмують телевежу у Вільнюсі (обережно, ненормативна лексика).

Горбачов говорить до литовців: «Никуда вы не денетесь, никуда вы не уйдете».

Донецька організація Української студентської спілки реагує на це так: «Якщо реакційній владі вдасться сьогодні повернути владу у Литві, то завтра танки стоятимуть у Львові та Києві». Активісти УСС створюють загін добровольців та вирушають до Литви, з ними особисто зустрічається Вітаутас Ландсберґіс, голова литовського парламенту. Один із керівників групи, Євген Дикий, виступає перед парламентарями, а українські студенти залишаються на три тижні вартувати будівлю парламенту. Іншими учасниками загону були: М. Поліщук, В. Прядко, О. Сніжко, Є. Ніколенко, Р. Міхеєнко, С. Пащенко та ін. Спогади одного з учасників цього студзагону можна прочитати тут.

СТИПЕНДІЯ

У кінці 80-х стипендія була 40-50 рублів. Середня зарплатня тоді була 200-235 рублів.

У першому семестрі навчального року 1996-1997 у Львівському університеті ім. І. Франка стипендія становила 9 гривень (середня зарплатня – 130 гривень).

ОДЯГ

Символ ранніх 90-х – це джинси-варьонки, лосини кислотних кольорів, спортивні костюми з куртками-бомберами і паленими кросівками «абібас», а ще бейсболки USA California.

Джинси-варьонки – це здебільшого знамениті джинси фірми Mawin, які в народі називають «мальвінами». Модними були «мальвіни» з високою талією, що звужуються донизу. Вони досить дорогі, тому молодь вдається до бюджетних варіантів: бере кастрюлю з відбілювачем або оцтом та виварює в ній звичайні джинси, щоб отримати білі розводи й потертість. Щоб завершити образ, пришивали і сам лейбл фірми Mawin. Його можна було вишити червоними й зеленими нитками на правій задній кишені штанів.

Обов'язковим атрибутом у дівчат стають лосини всіх кольорів на будь-яких фігурах. Під них жінки часто одягають чоловічі светри з орнаментом: або значно більші за розміром, або спеціально розтягнуті. Лосини носять із шортами, спідницями, короткими сукнями, довгими футболками і т.д.

У моду входять гетри, синтетичні матеріали, повертаються маскулінні моделі з широкими плечима. Чорна куртка-косуха з металевими заклепками стає ознакою особливого шику.

У 90-ті виникає культура спортивних костюмів з «паленими абібасами» з місцевого ринку, а спортивні куртки ще носять замість верхнього одягу. Популярне взуття – кросівки. Модними також є взуття з грубим каблуком на платформі, тут з'являються такі речі, як флетформери, наприклад. У першій половині 90-х – туфлі-мильниці.

Кінець 80-х – початок 90-х – це епоха жіночих зачісок з начісами, пишними «чьолками» та хімічною завивкою. З елементів макіяжу – яскраві тіні для очей та коричневий олівець для губ.

Аксесуари: чокери, які хіпстери середини 10-х повернуть у моду. Так само популярні нині поясні сумки (banana bag) були трендом 90-х, але вони прижились чомусь здебільшого серед торгівельників.

Лекція про моду, стиль і щодення 90-х Зої Звиняцьківської:

1989 – на фестивалі «Червона Рута» виступає Віка Врадій (Сестричка Віка, як її називали «Брати Гадюкіни») із шоломом льотчиці на голові та політичною піснею «Ганьба». Вона бере гран-прі на фестивалі, а наступного року голить голову налисо на підтримку студентів, що голодують у Києві, та їхніх вимог

1990 – Віка Врадій «Мамо, але я дурна» – пісня-пародія про студентку ПТУ, яка приїхала навчатись до Львова. Уривок з пісні:

«Ви наказали, мамо, щоб я не гуляла,
Бо львівські хлопці хочуть тілько секс,
Свого наставника я врешті покохала,
Він має дачу, але старий, як пес.
Перегідрольм вибілила коси,
Побрила ноги, маю манікюр,
Тепер по ночах я вивчаю секси,
А в день на парі я роблю перекур».

1997 – Гурт «ВЙО» – Моя Космішна. Відео знімали в одному з тернопільських похоронних бюро. Один із солістів гурту, Мирослав «Джон» Кувалдін, українець-мулат – явище нове для тодішньої української естради. Одна з пісень гурту «ВЙО» – «Кожен із нас щось може» – стає символом українських растафаріанців. Гурт кілька разів розпадається, але час віддо часу щось записує. Музиканти також декілька разів виступають на Євромайдані, щоб підтримати протестувальників.